Джерела і проблематика педагогічних творів. Як уже зазначалося, теоретичні надбання Софії Русової періоду еміграції представлені трьома основними групами праць. Чільне місце в них (за обсягом і кількістю) посідають твори педагогічної тематики, у яких вчена "сягнула творчого "акме" - найвищого рівня зрілості".
Така увага до педагогіки витікала передусім із національно-громадянських поглядів С.Русової на освіту як на головний обов'язок кожного свідомого українця, пояснювалася накопиченими у процесі освітньої діяльності на рідній землі величезним практичним досвідом і теоретичними відомостями та притаманним їй прагненням постійно вдосконалювати педагогічні знання, переносити українську ідею з політичної площини в освітянську, в наукові теоретичні концепції та в практичні апробації.
Бібліографія педагогічних творів С.Русової 1920-х-1930-х pp. включає монографії та наукові розвідки, науково-популярні статті й рецензії, конспекти лекцій для студентів і дитячу "лектуру", підручники і програми навчально-виховних курсів, виступи на міжнародних педагогічних конгресах і з'їздах тощо. У них відображені погляди вченої практично на всі сторони освіти, школи і виховання з урахуванням новітніх педагогічних ідей, нових умов суспільного буття і тих уроків, яких українська громадськість набула в 1917-1920 pp. - у час організаційної роботи в царині розбудови національного культурно-освітнього життя.
Аналіз джерельної бази дає змогу констатувати, що феномен С.Русової як одного з творців національної педагогічної концепції постав на ґрунті тісного поєднання народно педагогічного досвіду і наукової педагогічної теорії.
Так, із глибокої обізнаності вченої з народними традиціями духовно-морального, трудового, культурно-естетичного характеру виросли і знайшли відображення у працях ідеї гуманного ставлення до дітей ("Весна і діти", "Дитячі малюнки", "1 листопада в українській гімназії в Ржевниці", "Теорія і практика дошкільного виховання"), визначальної ролі рідної мови у навчанні та вихованні ("Дещо зо сучасної педагогіки. (Про психологічні і педагогічні заперечення двомовносте)"), особливої навчально-виховної місії фольклору ("Дещо про український моральний тип: Де шукати його зразків?", "Казки Божени Нємцової", "Нові методи дошкільного виховання", "Роль жінки в дошкільному вихованні").
Важливим джерелом педагогічної спадщини Софії Русової міжвоєнної доби виступає теоретичний доробок її попередників - вітчизняних освітніх діячів і зарубіжних педагогів минулого. Завдяки осмисленню основних положень творчості М.Драгоманова, Г.Сковороди, Т.Шевченка; Я.А.Коменського, Й.Г.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо, Ф.Фребеля ще на рідних теренах з'явилися такі стрижневі ідеї її праць, як гуманізм, демократизм, природо відповідність виховання, які водночас є основоположними принципами народної педагогіки. Вони так чи інакше відображені практично в усіх наукових і науково-популярних працях вченої.
Чимало ідей творчої спадщини С.Русової стали слідом її величезної власної педагогічної практики. Дитячі садки, недільні школи, київські комерційне училище та Фребелівський інститут, Українська науково-педагогічна академія, Кам'янець-Подільський державний український університет - ось неповний перелік навчально-виховних закладів, у яких вона відточувала свою педагогічну майстерність в Україні.
Значний вплив на появу нових педагогічних думок мислительки мала її активна участь у відродженні національної системи шкільництва та українізації освіти 1917-1920 pp. Згадуючи свою роботу у відділах дошкільного виховання й позашкільної освіти Генерального секретаріату (згодом Міністерства) освіти УНР, С.Русова писала: "... якою великою й щасливою здавалась тоді вся Україна! Мені довелось об'їхати її від білих крейдяних гір Вороніжчини до шумливих порогів Дніпра в Катеринославі. В тому самому Катеринославі, де я тринадцять місяців сиділа в тюрмі за якусь українську книжку, тепер я вільно з доручення державної влади читала по українські заклик до українських шкіл - "згори до низу". Чудодійний переворот!".
Саме цей досвід став основою для написання творів "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа соціального виховання", "Педагогічні основи нової школи", у яких розкриті теоретичні засади, принципи побудови і зміст навчально-виховної роботи школи в незалежній Україні.
Еміграційна педагогічна діяльність зумовила появу її фундаментальних праць ("Дидактика", "Нові методи дошкільного виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання"), ряду наукових розвідок, багатьох статей, що істотно доповнюють і поглиблюють провідні положення педагогічної концепції С.Русової.
Чимало творів Софії Русової написані під впливом нетривалого безпосереднього та більш широкого опосередкованого знайомства зі станом школи і виховання на українських землях в умовах радянської дійсності ("В Кам'янецькому університеті (Вражіння з останніх часів)", "Engene Devand: "La pedagogic scolavire en rusie sovitique". La doctrine. Paris, 1932", "Clare Cheridan. Across Europe with Satanella. New Jork. 1925 (Через Європу на Сатанеллі)", "Молодь серед хаосу", "Освіта на Україні в большевицькім освітленню", "Правила й програми для вступу до Інститутів, Технікумів, Робфаків та профшкіл УСРР на 1925-1926 pp.").
Але чи не найважливішим джерелом нових педагогічних ідей С.Русової, які втілилися у працях міжвоєнного періоду, стало знайомство з новітніми течіями у західноєвропейській педагогіці, що дозволило їй іти "рівним кроком з усім тим, що в даний час найкращого з'являлося на Заході". Широка освіта, вільне володіння провідними європейськими мовами (насамперед французькою) уможливили доступ С.Русової до оригінальної літератури - праць Дж.Дьюї, Е.Клапареда, Г.Кершенштейнера, В.Лая, Е.Меймана, Г.Спенсера, забезпечили безпосереднє спілкування з найвидатнішими педагогічними діячами 1920-х-1930-х pp., зокрема О.Декролі й М.Монтессорі, та вивчення досвіду їх практичної роботи.
Використовуючи думки своїх зарубіжних колег, С.Русова, з одного боку, "утримувала український педагогічний світ у курсі того, що нового й кращого творилось по інших країнах на полі навчання і виховання", з іншого - будила "рідну педагогічну Думку до життя, руху та поступу". Тобто метою її звернення до зарубіжного педагогічного досвіду була розбудова Української національної педагогіки і школи на прогресивних Педагогічних надбаннях світу.
З урахуванням найновіших положень творчого доробку зарубіжних учених складена, наприклад, "Програма із теорії виховання та навчання", підготовлена Софією Русовою у 1924-1925 pp. для студентів УВПІ. (Додаток 8). Програмою передбачалося вивчення положень педагогічної системи М.Монтессорі ("Виховання смислів дитини, їх значіння для інтелектуального розвитку"), методики О.Декролі, "Дальтон-плану", теорії трудової школи і громадянського виховання Г.Кершенштейнера.
Думки зарубіжних педагогів, психологів, соціологів міжвоєнної доби, осмислені С.Русовою і пристосовані до потреб української національної школи, до особливостей ментальності української дитини, знайшли відображення у працях "Глобальна метода в народних школах Чехословаччини", "Колись і тепер", "Новий план навчання в народних школах в Бельгії", "О.Декролі", "Соціальне виховання: Його значіння в громадському житті", "Стан сучасної освіти в різних краях світа", "Сучасні течії в новій педагогіці" та ін.
Великі можливості для збагачення Софії Русової світовим педагогічним досвідом відкривала участь у міжнародних І освітніх конгресах (з'їздах), слідом якої стали дописи, статті ] "Два міжнародні конгреси", "До Риму на два конгреси", І "Конгрес Світового Союзу Освітніх Товариств", "Конгрес Освітніх Товариств", "Педагог-ідеаліст Адольф Феррієр".
Новим словом у русовознавстві можна вважати рукописну статтю "Единбурзький педагогічний з'їзд", підготовлену за і підсумками другого з'їзду Всесвітньої федерації педагогічних товариств у столиці Шотландії (1925 р.). У ній С.Русова повідомляє про зміст роботи шести його секцій, подає найцікавіші промови, найзмістовніші ідеї: "о відношенні національного виховання і інтернаціонального", про вивчення іноземних мов як фактора ; єднання народів, про "додаткову" освіту 18-річної молоді в Англії, систему "трудових шкіл" Г.Кершенштейнера в Німеччині тощо.
Увагу вченої привернули питання, пов'язані з вивченням у середніх школах історії, географії, літератури, суспільствознавства ("гражданства"). Цілковито підтримуючи думки промовців про величезний виховний вплив національної поезії, літератури, вчена доходить висновку: "щоб знати народ, треба вчити його великих поетів". Палку підтримку С.Русової, як і представників Англії, Індії, Японії, знайшов заклик делегата з "Мадьярщини" дати "кожному народу бути добрим націоналістом і разом з тим єднатися з другими народами, на яких точках він хоче". Лише на такій платформі, стверджувала педагог, зросте міжнародне єднання.
Повчальною і для сьогоднішніх поколінь українців є теза, винесена діячкою із цього з'їзду: "Будемо пишатися своєю історією лише оскільки вона заслуговує нашої гордості; щиро вкажемо нашим дітям де, в чому були ми неправі і будемо з певністю чекати в майбутньому братерство усіх народів, а шлях до нього - через націоналізм...".
Визначені головні джерела педагогічної творчості Софії Русової періоду еміграції зумовили значною мірою і специфіку її проблематики. Поглиблене вивчення педагогічних праць дає змогу стверджувати, що вони відтворюють широкий спектр освітньо-виховних проблем: від ролі освіти й виховання у долі народів, які стали на шлях незалежності або виборювали її, - до окреслення науково-методичних основ, шляхів і засобів розбудови національного шкільництва, принципів, методів, форм і засобів навчання та виховання дітей дошкільного й шкільного віку, молоді, дорослого населення.
Треба зауважити, що чимало з цих проблем достатньо повно розглянуті педагогом у працях, створених на рідній землі, зокрема в десятках публікацій, які з'явилися на сторінках українських педагогічних журналів "Світло" в 1910-1914 pp. та "Вільна українська школа" в 1917-1919 pp., а також у фундаментальному курсі лекцій "Дошкільне виховання".
До найбільш досліджених у до еміграційний період, безперечно, слід віднести питання дошкільного виховання, яке було "одною з основних ідей її національного світогляду". Порівняльний аналіз творів дошкільної тематики до еміграційної та еміграційної доби дає змогу констатувати, що у 1920-х-1930-х pp.
Софія Русова завершила створення цілісної теорії Дошкільного виховання, яка базувалася на теоретичних положеннях і практичному досвіді суспільного дошкілля держав Заходу і водночас була пристосована до потреб національного виховання маленьких українців. У працях "Колись і тепер", "Нові методи дошкільного виховання", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Теорія і практика дошкільного виховання" вона вичерпно відповіла на питання, яким ""повинен бути дитячий садок на Україні, якими методами йога» провадити...", якими мають бути його програма та "розподіл праці"; сформулювала вимоги до вихователів дошкільних закладів. За висновками дослідників творів С.Русової дошкільної тематики, вони є класичним золотим фондом дошкільної галузі вітчизняної педагогічної думки.
Активно продовжуючи працювати над проблемами дошкільного виховання, Софія Русова в останні десятиліття життя поступово зосереджується на загальнолюдських і національних аспектах виховання взагалі, що можна вважати однією із найсуттєвіших змістових особливостей педагогічного доробку вченої того періоду. При цьому її найбільше цікавили суспільні аспекти виховання та його найновіші напрями. За переконанням педагога, виховання як найважливіша суспільна функція здатне "переробити в певних межах" вдачу народу, стати одним із чинників його національного самовизначення. Для цього воно повинне охоплювати не тільки дітей дошкільного та шкільного віку, але й усю молодь, все доросле населення, здійснюватися всіма соціальними інституціями. Ця думка є пріоритетною в багатьох педагогічних творах С.Русової 1920-х-1930-х pp.
Як і в працях довоєнного періоду ("Ідейні підвалини школи", "Нова школа", "Проект новой свободной школы для Украины") та часів УНР ("Націоналізація школи"), у творах міжвоєнної доби знайшли своє відображення загальні засади розбудови майбутньої української національної школи. Публікації 20-х-30-х pp. доповнюють, розширюють і конкретизують їх, особливо в частині місця і ролі школи у незалежній Україні, мети й завдань навчально-виховної діяльності відповідно до нових умов життєдіяльності українського суспільства.
Подібно до освітніх діячів і педагогів - її сучасників (М.Галущинський, А.Животко, С.Сірополко), Софія Русова чимало уваги приділяла проблемам позашкільної освіти. Проте раніше, особливо в час праці у Генеральному секретаріаті УНР, вона зосереджувалася переважно на питаннях її організаційного утвердження. Логічне вивершення погляди С.Русової на організацію цієї ділянки освітньої роботи знайшли на Нараді діячів позашкільної освіти й дошкільного виховання 10-13 січня 1919 p., на якій вона виступила з доповіддю "Роль позашкільної освіти і її зв'язок зі школою" (до речі, як керівник відділу позашкільної освіти й дошкільного виховання в уряді УНР С.Русова відкривала Нараду і була її почесним головою).
Вважаючи за аксіому положення про те, що "сама школа не може дати дітям повне гармонічне виховання й досить широку освіту без запомоги позашкільної освіти", просвітителька таким чином визначила її завдання: поширити знання і "саме головне - ... піднести громадську свідомість" різних категорій населення. Ухвалені за підсумками доповіді тези, як і думки, викладені у статті "Позашкільна освіта", стали, по суті, програмою діяльності молодої Української держави в царині позашкільної освіти, ввібрали зокрема такі положення:
- Діячі по Позашкільній і Дошкільній Освіті мають увійти в Всеукраїнську Учительську Спілку і закласти в ній окремі гуртки діячів Позашкільної Освіти і діячів Дошкільного виховання так, щоби в кожному Бюро спілки були представники цих гуртків.
- Крім того для об'єднання думок бажано мати свій спеціальний орган преси, в якому обидві ці галузі освітньої роботи могли б голосно висловлюватися. ...
- Тепер, коли всеукраїнські з'їзди майже неможливі, бажано закласти в Києві Всеукраїнську Раду робітників по Позашкільній Освіті і Дошкільному вихованню.
Всеукраїнський з'їзд у справах позашкільної освіти головними завданнями визначив:
- Дати в першу чергу грамоту дорослому населенню.
- Утворити національно-свідоме громадянство, на котре б мали змогу опиратись в своїй діяльності уряд і місцеві самоврядування.
- Перетворити національне стихійне почуття в національну самосвідомість.
- Піднести самодіяльність населення.
Для їхньої реалізації передбачалося створення такої типології інституцій: початкові школи для дорослих 4-5 типів, загальноосвітні курси для цієї категорії населення або додаткові школи, професійні короткотермінові школи чи курси, сільські вищі школи, народні університети.
Отож, за безпосередньою участю С.Русової були розроблені чіткі орієнтири розбудови системи позашкільної освіти, здійснені конкретні кроки для реалізації висунутого нею гасла: "Наука Для усіх через активне самостійне навчання".
Проте якщо в Україні періоду її незалежності Софія Русова отримала змогу розробити й частково реалізувати програму організаційного становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти, то за її межами вона зосередилася переважно на теоретичному обґрунтуванні потреби всезагальної освіти та її ролі у морально-соціальному становленні молодого покоління, підготовці його до свідомої праці "для рідного краю, для визволення свого рідного народу з ланцюгів темноти і поневолення, для поліпшення соціальних і політичних умов його життя" ("Моральне виховання в позашкільній освіті") та на висвітленні зарубіжного досвіду освіти дорослих і її стану на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття ("Народні бібліотеки й читальні в Чехії", "Просвіта" за 70 літ існування").
Істотною особливістю творів Софії Русової міжвоєнної доби виступає пріоритет у них нових, зарубіжних педагогічних ідей, зумовлений розширенням міжнародних освітніх зв'язків ученої. Із праць цього періоду вона постає як глибокий знавець провідних положень творчої спадщини західноєвропейських учених початку XX ст. Поділяючи чимало їхніх ідей стосовно національного характеру школи, соціалізації та індивідуалізації навчання й виховання, використання експериментальних досліджень у роботі з дітьми, вона виступала проти сліпого копіювання чужих педагогічних систем, бездумного перенесення на український ґрунт зарубіжних навчально-виховних методик.
Так, аналізуючи системи початкового виховання й навчання Марії Монтессорі та Овідія Декролі, які у 1920-х-1930-х pp. XX ст. були пануючими в державах Західної Європи, С.Русова дійшла висновку: з методик обох педагогів слід взяти те, що найбільше відповідає темпераментові української дитини та сприяє її інтелектуальному розвиткові; "дуже побажаним" є, на її думку, щоб ці системи "націоналізувалися ... і дали нашим дуже здібним, вразливим дітям найкраще виховання і цікаву методу та матеріал" для роботи з ними.
Софію Русову цікавили соціальні аспекти навчання й виховання, зусилля зарубіжних учених кінця XIX - перших десятиріч XX ст. щодо становлення соціальної педагогіки як науки. Це підтверджують її окремі праці ("Нова школа соціяльного виховання"), статті ("Виховання і соціологія Дюркгейма", "Со-ціяльне виховання: Його значіння в громадському житті", "Суцільні питання виховання"), рецензії на іноземні видання ("I.Guyau. Education et Heredité. Etude Sociologiguc", "Souriau. ]sfotions de Sociologie, appliquei a la Morale et a L'Education. peuxieme annee děs Scoles Normales").
Відповідно до педагогічної думки свого часу у спадщині С.Русової еміграційного періоду спостерігаємо прагнення "психологізувати" педагогіку. Зокрема у науковій розвідці "Сучасні течії в новій педагогіці" вона зазначала, що "... педагогіка ... має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології", а навчання й виховання - "спиратися на глибокому ... психологічному досліджуванні, як окремої особи учня, так і цілого гуртка, колективу дітей, а також їх оточення".
Таким чином, у 1920-х-1930-х pp., перебуваючи за межами України, Софія Русова залишалася одним із найплідніших теоретиків національної педагогіки. Продовжувала розробляти порушені на рідних теренах освітні проблеми, водночас значно поглибила їх, доповнила новими темами, ідеями, почерпнутими з теорії та практики зарубіжного шкільництва, із навчально-виховного досвіду українських освітньо-виховних інституцій у ЧСР. Вони знайшли своє відображення у десятках педагогічних праць. Водночас велику пізнавальну і виховну функцію виконують твори С.Русової, віднесені до інших умовно виділених груп.
